«Veni, vidi, vici. Прийшов, побачив, переміг», — сказав Юлій Цезар, надягаючи золотий лавровий вінок на голову. І хоча наш гість бібліотеки ні в якому разі вдягати вінок на голову не збирається, цей вислів для нього підходить також. Йдеться про Анатолія Соляннікова - справжнього патріота, життєва позиція якого проявляється в думках, словах, справах та вчинках.
Поки готували до відповідального запису у бібліотеці, встигли поспілкувалися і закохатися в його відкритість, щирість, людяність та чоловічу силу нашого гостя..
Військовий вишкіл у Анатолія розпочався у м. Фергана (1982) у повітряно – десантних військах. А потім був Афганістан …
«Я ніколи не міг подумати, що мені знову доведеться взяти зброю та воювати з тими, кого вважав своїми бойовими побратимами. Але так склалося життя! Багато хто вважає нас, афганців, загарбниками. Що ми хотіли окупувати чужу землю. Але скільки афганців під час російської окупації пішли на фронт добровольцями і були гідними захисниками України. Мене дуже схвилювала загибель нашого побратима по афганській війні Міхнюка Олега. Він був на Майдані командиром афганської сотні, та загинув під час захисту України. Потім був «парад» у Донецьку. І коли провели по місту наших захисників – я вирішив – треба йти! Прийшов мій час захищати Україну від мокшанської орди».
У 2014 р. добровольцем пішов в АТО (а як же інакше). Перші місцем, де відчув усі жахіття збройної агресії стало село Сичанське Луганської області, Марківського району.
Згадав і місто Попасна, коли 23 лютого 2015 р. з ворожої сторони зустріли «добре»: за 12 хвилин - 20 мін.
Звісно, самим важким був 2014. Спочатку не вистачало всього: дисципліни, техніки, одягу. Згодом все устаткувалося. Ділилися всім: «Ось, три мішка речей, вибирай, що треба. Так нас приймали на нашій стороні. Оце і є бойове братство».
Згодом прийшло і головне для кожного воїна: впевненність, що ми можем перемогати.
«Кожного, хто був весь цей час поруч і з ким мав честь бути я, вважаю героєм», - ділиться з нами Анатолій і з гордістю згадує, що був справедливим старшиною, а ровесники його сина називали старшину «Батя».
Костюм «морські котики», який подарували волонтери, Анатолій вдягає у важливі дати і розповідає, що він рятував не одного разу. А відзнаки на кителі говорять самі за себе: Гвардії старший прапорщик, відзнака до 25-ї річниці вививоду військ з Афганістану, Знак 15 ОМПБ «Суми», винагороди: «Захисник Вітчизни», «Учасник бойових бій АТО».
У 2017 році він повернувся до сім’ї, щоб далі любити, жити і захищати Україну.
«Якщо буде потрібно, знову, без вагань буду захищати свій дім, свою родину, свою землю від злочинців та вбивць мого народу», - не просто слова, це справа честі для Анатолія Соляннікова.
