Слова цієї пісні – заклик до боротьби для справжніх патріотів, поштовх для прояву громадянської свідомості І, зрештою, тест на самоповагу. Пройшовши випробування війною на сході України, іспит військової і людської честі складає Мирославом Ляшок достойно.
Захищати свою землю і народ, змінювати життя українців, звичайно в найкращу сторону, допомагати побратимам і просто людям, які поруч, підтримувати патріотичний дух серед молоді – таких життєвих та громадських позицій дотримується Мирослав. А що в масштабах перетворень у країні? Тут також має чітко окреслені сценарії щодо формування територіальних громад та питань їхньої спроможності, процесів децентралізації, розвитку рідного міста та наявності перспектив для молоді. Усе це сьогодення, а що вчора…
А вчора була війна… Батальйон «Азов», Іловайськ, Мар’їнка, Маріуполь, Широкине, прапор «ШОСТКА», містичні катакомби … - головні сюжетні лінії військові долі Мирослава.
Українська армія слабка, розвалена, боса - така шокуюча і, нажаль, правдива інформація облетіла весь світ у 2014 році. У цьому переконалися всі патріоти, хто об’єднався, аби дати відсіч Російській агресії на сході України. «Добровольці, які товпилися перед військкоматами і кричали: заберіть нас на передову, утворили тисячні добробати і відстояли країну», - переконаний Мирослав Лящок, - Саме ці люди були моїми однодумцями. І не відомо, чи було б наше місто українським, а життя мирним, якби ми не спинили війну на східних рубежах».
Військовий досвід у Мирослава формувався у батальйоні «Азов», який з часом був переформатований у полк, бо виріс чисельністю і став частиною Національної гвардії України.
Перевіркою на хоробрість і на відданість своїй країні, став перший бій за звільнення Мар’янки у серпні 2014 р. Вранці 4 серпня батальйон отримав наказ звільнити від ворога Мар’їнку. Добровольців підтримала бронетехнікою 51-ша механізована бригада і вже наступного дня,
5 серпня, українська армія звільнила місто.
Мирославу довелося стати учасником боїв за Іловайськ, відчути на собі перебіг подій Іловайської трагедії. Бої під Іловайськом тривали з 6 серпня до 3 вересня 2014 року. Іловайськ був важливою стратегічною точкою, через яку йшло постачання бойовиків з боку Російської Федерації.
Ворог кинув всі свої сили на Іловайськ, зосередив там багатотисячні колони військ з важкою технікою і зброєю. Через неконтрольований пункт бойовикам вдалося обійти і взяти в кільце наших бійців.
Бійців розділили на четвірки, наступали у шаховому порядку, поступово звільняли один за одним будинки і йшли так далі. Але спроби штурму виявилися не вдалими: не вистачало озброєння, техніки, було багато поранених, загиблих. Тому потрібно було відступити, аби попрацювати над стратегією, переформовувати підрозділи, набратися сил. Підрозділ, в якому служив Мирослав, вийшов з Іловайську за один-два дні до котла.
Мирослав впевнений, якщо б вдалося взяли Іловайськ, відлік бойових дій рахувався на місяць-два максимум, і аж ніяк не на роки.
Російське командування, в присутності міжнародних спостерігачів та країн-гарантів, давало обіцянки надати українським частинам так званий «зелений коридор» для виходу з оточення. Цей «коридор» виявився пасткою. Під час проходження обумовленим маршрутом, українські колони стали мішенню для ворожих куль. Для бійців це стало несподіванкою., тому Україна зазнала значних людських втрат: декілька сотень загиблих, поранених, полонених.
Обпалені вогнем українські військові очікували наступ ворожих сил у районі Маріуполя, але ворог не наважився наступати, бо розумів: взяти місто можливо й зможе, а от сил втримати не вистачить.
І це не тому, що армія стала іншою, сильнішим став бойовий дух і бажання обороняти свою країну, охороняти свій дім, зберегти свої землі. Розглядалась також ймовірність ведення партизанської війни. Як виявилося, охочих було достатньо. Таким чином: рубежі вдалося втримати і «Азов» подарував маріупольцям ясне сонце, блакитне небо над мирною своєю землею.
Восени 2014 року підрозділ «Азову» виконував завдання в буферній зоні: прикривали саперів, проводили розвідувальні операції, робили засідки.
У грудні вели оборону під селищем Гранітне. Не обійшлося тут без містичних історій. Мирослав розповів про дивні речі, які відбувалися у загадкових катакомбах під Маріуполем. Штольня, де жили бійці і звідки виходили на позицію охороняти територію, мала цікаву історію. У радянський час об’єкт був засекреченим, там були лабораторії, у яких досліджували вплив радіації і там бачили мутантів змій. Серед місцевих є така легенда: "Одного разу машина наскочила на якийсь шланг. Виходячи з машини водій помітив, що це величезна змія, як швидко відскочила вбік».
Заборонену територію надійно охороняли військові. Ще й досі є тунелі близько 400 метрів, які надійно забарикадовані. Достовірно не відомо, що все таки там було, але штольня добре рятує від артилерійських пострілів.
Наступальна Широкинська операція - одна з успішних операцій на фронті. Було важливо повернути Широкинські висотки і розвантажити напругу на Дебальцевському напрямку. Операція тривала з 10 до 17 лютого 2015 року. Українські військові змогли закріпитися на пагорбах на околицях села «Широкинських висотках». Лінію фронту тримали до кінця літа, повернули декілька населених пунктів під контроль України. Це - Широкине, Бердянське, Лебединське, Комінтернове та Павлопіль.
А що командування? Про своїх командирів Мирослав каже так: «До командування довіра була. І хоча командування не було професійним, але дуже фанатично підходило до своєї справи і бережно ставилися до своїх бійців. Бойові операції продумували до дрібниць, а планувати бойові завдання допомагали професійні інструктори - колишні учасники бойових дій в інших країнах».
У житті і на війні завжди є місце подвигу. У Широкиному, в травні 2015 р., наш герой вирішив разом з побратимом встановити прапор України. Ризикуючи життям, буквально на відстані 400 метрів від ворога, «аби по мозолити ворогу очі та обізначити, що це наша земля» вдерся на багатоповерхівку і встановив український прапор. А щоб ворог бачив, хто і звідки захищає Україну, написав на ньому ШОСТКА! Та й шосткинці щоб розуміли, на кого можна розраховувати у разі загрози нашому місту.
У листопаді 2015 р. Мирослав повертається до Шостки, до рідних берегів Десни, де стільки часу проводив на рибалці.
«Я не повертався в мирне життя, повертався з метою вступити на передову внутрішнього фронту, бо тут та сама війна, але тільки за свідомість нашого населення і проти внутрішніх ворогів. Саме тут вирішується багато питань, від яких залежить перемога на війні», - наголошує у своїй розповіді Мирослав.
На думку бійця. найкраща адаптація - це бути серед своїх та відчувати підтримку, тому разом з побратимами створив ГО «Братерство» учасників АТО та бойових дій.
Моральна й матеріальна підтримка учасників АТО та їхніх родин, заходи оздоровчого і соціального характеру дуже важливі і без них просто багатьом не обійтися, бо боротьба і за життя, і за здоров’я триває.
На березі улюбленої Десни щороку влітку базується військово-патріотичний табір “Лицар честі ім. Івана Євдокименка”. Співорганізатором табору став Мирослав Ляшок. Молодь з різних куточків України проходить справжній вишкіл, яким цілком задоволена.
У Мирослава далекосяжне бачення щодо України і рідного міста, він вдало поєднує і діяльність в громадському осередку, і депутатські повноваження у районній раді. Планує зробити так, аби час проведений на війні не був даремним, що розпочато на фронті довершити до кінця.
Прагне побудувати країну, якою можна пишатися: «У побудові будинку важливий фундамент. Таким фундаментом є єдина монолітна українська нація, яка поважає свою мову, культуру та традиції. Яка усвідомлює себе саме громадянами України».
З кожним роком процес самоусвідомлення набирає обертів: «Як не спинити гірську річку, так не спинити ідею, час якої настав. Сучасний український народ асоціює себе з цивілізованими європейськими країнами, до яких прагне».
А щодо Шостки? Дороги, Арт-центр, Колесо огляду, фонтан, скейт – парк – місто змінює свій вигляд. Молоді є де відпочивати, розкривати та демонструвати свої здібності. А які таланти й творчі колективи. Чи не щотижня бачимо в новинах сюжети про досягнення й успіхи молодого покоління Шосткинщини.
«Тут я народився, це моє рідне місто. І де б я не був, повертатимусь до рідних берегів, до моїх лісів ТА РІЧОК, бо ніщо інше мені це не замінить», - сказано від усього серця і так, що сумніву немає й сліду.
