#ЧАСПІК ГЕРОЇЧНИХ ЛЮДЕЙ

Таким був особистий шлях наших земляків у захисті своєї країни на сході України, така вийшла велика історія http://project4915884.tilda.ws/page24037547.html

Наш незалежний проєкт тривав з 14 жовтня – День захисника і захисниць України до 6 грудня – День Збройних Сил України. Партнером Шосткинської центральної міської бібліотеки стала ГО "Об'єднання учасників АТО та бойових дій "Братерство".

8 людей - 8 історій наших захисників/ць, для яких захищати рідну землю є справою честі. У наших героїв різні долі, але свого часу їх об’єднало головне: свідоме та добровільне рішення вирушити на передову захищати свою країну.

Сьогодні вони особистим прикладом мужності переконують нас у важливості цієї почесної місії. Учасники війни на сході України поділилися з нами спогадами про найгостріші події, гартування бойового досвіду, волонтерський внесок, братерство на фронті, розвиток подій на Донбасі і висловили думку, яка доводить головну ідею, чому треба захищати свою країну: «Бо вона, як мати у нас одна».

Звичайно, про війну читати не дуже приємно. Але - це вже наша історія, наша пам'ять, яку стерти просто неможливо.

Так, жити у спокої комфортніше, зосередитися на тому, що «мене це не стосується» зручніше. Але відсторонитися повністю не вийде, про ціну спокійного життя треба нагадувати, бо це наша реальність.

Власне, ці історії мають бути з продовженням, бо героїчних людей в Шостці значно більше. І кожен, хто бачив війну, має бути почутим. Для них важливо відчути підтримку і розуміти, що вони потрібні країні, яку захищають. Для нас - тримати баланс, не забувати, що війна триває. Поважати думку кожного та визнавати внесок наших земляків у боротьбу за незалежність та територіальну цілісність України. Їм вдалося зупинити агресора на сході і вони продовжують гідно захищати нашу Батьківщину.

"Дуже вдячний, що започаткували такий проєкт. Будемо сподіватися, що інші підхоплять. У цей час особливо важливо нагадувати, що війна триває і серед нас є люди, які особисто з нею знайомі. Вдало обрано меседж: «Розповідаємо про війну, щоб пам'ять не притуплялася». Зараз бачимо підготовку до вторгнення. Війна починається не з пострілу, а з телевізора. Ворог заходить туди, де підготовлена база. Але ніхто не ризикне наступати там, де його чекають і можуть дати відсіч. Тому, підготовка - один з елементів того, що може не початися»., - так висловився про проєкт ВІТАЛІЙ ЛЯШОК.

Ми маємо знати наших захисників, повинні про них розповідати. Вони героями себе не визнають, героями їх називають пересічні українці: ми з вами.

Зустрічі у бібліотеці проходили у форматі живої бесіди, де кожен військовослужбовець висловлював свою думку . Від спілкування - тільки приємні враження.

Ми вдячні всім учасникам проєкту: АЛЬБІНІ ГЕРБ, ВАДИМУ ГРИШАКУ, ВІТАЛІЮ ЛЯШКУ, МИРОСЛАВУ ЛЯШКУ, АНДРІЮ МОСКОВЦІ, ОЛЕКСАНДРУ СКОРБАЧУ, АНАТОЛІЮ СОЛЯННІКОВУ (з нього все почалося), ІВАНУ ЧОНЦІ. Бажаємо їм та всім українцям міцного здоров'я та миру на нашій землі!

 

#ЧасПік героїчних людей - ВІТАЛІЙ ЛЯШОК

#АТО_ООС

#ЗазисникикиУкраїни

ВІЙНА ПОЧИНАЄТЬСЯ З ТЕЛЕВІЗОРА

У 2014 р. до лав добробатів ставали справжні патріоти. Добровольчі батальйони виступили першими на захист своєї країни. Саме вони змінили сценарій Росії і зупинили ворожу агресію. За перші два роки військових дій їх було сформовано понад 30, до лав увійшли сотні, а потім тисячі мужніх українців. На жаль, добровольчі формування зазнали і найбільших втрат.

«Армію до війни ніхто не готував і до опору вона була не готова. Мало того, що її розкрадали, ще й свідомо руйнували. А в міністерстві оборони були конкретні ставленики російських спецслужб. Людей з бойовим досвідом була мізерна кількість. У таких умовах почалася війна», - розповідає Віталій Ляшок.

«Не служити, а воювати» у складі Добровольчого Українського Корпусу пішов на фронт Віталій Ляшок. Військову справу штурмували максимально дієво: «Вчилися з нуля. Оперативно, бо від цього залежало наше життя. Усього днів десять на первинну підготовку, - згадує Віталій. - І одразу виїхали на базу, звідти на позиції у Піски».

Перша справа, серйозне випробування та перша кров не забарилися. Знайомство з ними відбулося ще до того, як добралися до бойових позицій. Місія полягала в тому, що треба було супроводжувати гуманітарний конвой волонтерів з Західної України до кордону з Росією. Кордон на той час охороняли військовослужбовці, яких доставили на шкільних автобусах. З важкої техніки був один(!) БМП. І бійці більше були схожі на «хлопчиків для биття», яких щоночі крили градами, а вони ховались і молились. Це єдине, що рятувало.

Коли поверталися назад, потрапили у засідку. Хоча, добровольців попереджали: вночі дуже небезпечно. Сталося це між населеними пунктами Гранітне і Тельманове. Їхали по «сірій зоні». І коли вже майже зрівнялися з блокпостом ЗСУ, з кукурудзяного поля почалася стрілянина. Ніч, хоч і зоряна, але видимість практично нульова, відповідь не встигли дати і ледь-ледь самі вціліли. У результаті - десять дір в автобусі, двоє поранених. В одного бійця поранення виявилося летальним. Треба було вирішувати, що робити з «двухсотим», як оформлювати документально і везти через всю Україну до Чортківа. Співробітниця міліцейського відділення відмовилася їхати з бійцями: «Ой, там, Правий сектор». Здолала пішки півтора кілометри, аби скласти всі потрібні документи.

Після таких пригод на грані життя і смерті, життя набуває інших кольорів та відтінків.

Кажуть, на війні тих, хто не вірить в Бога вже не залишилося. У важких ситуаціях людина звертається до Бога, а скільки таких моментів трапляється на війні. Чудодійна сила існує, в цьому неодноразово переконувалися українські вояки і не тільки в період нинішньої війни. Так, наприклад, у козаків віра в Бога була непохитною. Але це вже відступ від нашої теми.

Наступна історія - також доленосний випадок. Віталій Олегович разом з побратимами їхали в автобусі, взяли з собою ще військового, який прямував у відпусту. П’ятеро добровольців розмістилися в автобусі таким чином, що коли влетіла ворожа куля, а потім вилетіла через дах, просто чудом не заділа бійців: «Найвищим у команді був Олег, найнижчим Славик. Коли куля влетіла в мікрік, пролітає повз Олега, над головою Славка, падаємо всі на підлогу. І якщо б хлопці помінялися місцями як цього хотіли, то точно б влучила в голову Олега. Я в цей час дрімав, схиливши голову. Перший раз потрапляєш в таку ситуацію. Як виявилося, дрімати інколи корисно. Але ж все таки уламок оболонки кулі трохи зачепив. До першої крові». Коли добровольці вийшли з автобуса, нарахували у корпусі п’ять дір.

У серпні 2014 р. їхали через Карлівку в Піски: «Того року в Пісках не було жодного дня без арти. Працювала з обох боків».

Наблизившись до посту українських військ поблизу Пісків під назвою «Республіка міст», почули постріли з гранатометів і побачили замальовки воєнного періоду: пошкоджені частково будинки змінювали зруйновані дощенту будівлі. Ось вона справжня війна, де довелося «понюхати пороху», реально відчути його кисло-гіркуватий присмак.

У перший день обрали собі будинок, освоїлися, розібралися в ситуації. Наступного дня вже на позиції: «Займаємо позиції спиною до Донецьку. Чому так? Ворог був навкруги. Могли оббігти і стріляти з-за зупинки. Особливо бахкали вночі і відповідати треба було на спалах вогню».

Тримали напрямок за 150 метрів до злітної смуги Донецького аеропорту. Захищали єдину «дорогу життя» і підтримувати бійців ЗСУ: «Людей було четверо. Був один танк, БМП та намет. Офіцеру лише 25 років. То героїчний малий: один накрив з кулемету бойовиків. Наша задача полягала в тому, щоб не пропустити ворога до Пісків. Не було ні ночника, ні теплика, тому розглядіти, що відбувається було проблемно».

Коли повернулися з чергування, не побачили свого будинку, згорів. Добре, що речі встигли врятувати. Перейшли до нового будинку.

Курорт Широкине тепер тільки у спогадах. До війни до узбережжя Азовського моря їхали аби насолодитися краєвидами, прогулятися по теплому пісочку та послухати шум моря. Санаторії, дитячі табори, бази відпочинку – відпочинок на будь - який смак. Але тепер, все змінилося, жорстокі зіткнення зробили свою справу…

Широкине 2017 р. стало селищем - привідом, люди залишили свої домівки. У перший день приїзду добровольці потрапили під обстріли, десь з півгодини ховалися в підвалах: «Арта тут працювала щодня». До українців приєднався американець Брендон, мужність якого дивувала: «Много воевать - мало спать». Взаємодіяли з батальйонами морської піхоти.

Окрема тема на війні – самозбереження: «Головне – опанувати страх. Не всім дано з цим справитися». У деяких звичка до війни спотворює інстинкт самозбереження: «Дуркувати – то зайве. Треба дотримуватися правил. Свистить – упав - ти камбала». Віталій пригадує випадки, коли бійці поводилися необережно, безпідставно ризикували, за що поплатилися життям.

Після багатьох місяців військової служби у добровольчих батальйонів з'явилося важке озброєння та різноманітна техніка. Приїздив на лінію фронту батько загиблого на Майдані Устима Голоднюка. Привозив тепловізори, біноклі.

У лавах патріотів знайдеться вільне місце всім! Зараз Віталій Олегович перебуває у резерві, добре знає у якому напрямку буде працювати. Розслаблятися на меті не має — боротьба ще не закінчена. Дотримується наміченого плану і готовий боронити державу на всіх фронтах, у тому числі дуже важливому - інформаційному.

https://www.instagram.com/p/CW_BAPdsKjF/...

https://youtu.be/k2uBe80EMA0

  

 

 

 

 

 

 

 

 

З метою ознайомлення з туристичним потенціалом Шосткинської ОТГ, підготовкою та організацією відкриття Державного історико-архітектурного заповідника "Гетьманщина", для фото-зйомки потенційних туристичних обєктів майбутнього заповіднику до музею завітав Коваленко Олександр Вікторович, голова Правління ГО "Туристичний розвиток регіонів".

  

 

 

З  25 листопада в Україні почалася кампанія «16 днів проти насильства» з метою привернення уваги до проблем подолання насильства в сім’ях, жорстокого поводження з дітьми, протидії торгівлі людьми та захисту прав жінок.

27 листопада в кіноклубі Docudays UA відбулася онлайн зустріч, направлена на протидію булінгу.

Булінг (цькування) — це агресивна та вкрай неприємна поведінка однієї дитини або групи дітей по відношенню до іншої дитини, що супроводжується постійним фізичним і психологічним тиском. Дитину систематично дражнять образливим для неї чином, навмисно не приймають у колектив, залякують, шантажують або навіть б'ють.

Передивлялися та обговорювали фільм американського режисера Лі Гірша «Булер».

Понад 13 мільйонів дітей в Америці стануть жертвами булінгу, що робить його найпоширенішою формою насильства, з яким стикаються молоді люди в цій країні. Новий документальний фільм «Кривдник», режисером якого є лауреат нагород фестивалю Санденс та «Еммі» Лі Гірш, показує цю приголомшливу статистику в людському масштабі, пропонуючи інтимний, безстрашний погляд на те, як булінг вплинув на життя п’ятьох дітей та їхніх сімей.

 У фільмі задокументовані реакції вчителів та адміністраторів на агресивну поведінку, які порушують кліше «діти просто поводяться, як діти», і відображений дедалі ширший рух серед батьків і молоді, спрямований на зміну ставлення до булінгу в школах, спільнотах та суспільстві загалом. 

Фільм безперечно справив враження. В декого емоції зашкалювали.

Розпочала розмову Юлія Зацаринна, юристка  Шосткинського місцевого центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги: «Проблема існує. Фільм дуже яскраво показав всі прояви булінгу. Проблему треба вирішувати. Для цього є декілька виходів. Можна звернутися по допомогу до вчителів, батьків, або в спеціальні служби, які займаються цією проблемою. Проблему не можна замовчувати, її обов’язково треба озвучить».

Пані Зоя погодилась, що про цю проблему треба говорити. Обов’язково треба підключати дорослих. І вирішувати проблему зараз, поки ще не пізно. Цим дітям будувати майбутнє і не можна, щоб вони будували його на принципах насильства і агресії.

Пан Віктор висловив занепокоєння, про те, що незважаючи на «недільну школу», в дітях так мало християнської любові, а це основне, чому в цій школі повинні були навчати.

Висновок: булінг – це ганебне явище, якого не повинно бути в цивілізованому суспільстві. І ми повинні зробити все, щоб викоренити його як такий.

З  25 листопада в Україні почалася кампанія «16 днів проти насильства» з метою привернення уваги до проблем подолання насильства в сім’ях, жорстокого поводження з дітьми, протидії торгівлі людьми та захисту прав жінок.

27 листопада в кіноклубі Docudays UA відбулася онлайн зустріч, направлена на протидію булінгу.

Булінг (цькування) — це агресивна та вкрай неприємна поведінка однієї дитини або групи дітей по відношенню до іншої дитини, що супроводжується постійним фізичним і психологічним тиском. Дитину систематично дражнять образливим для неї чином, навмисно не приймають у колектив, залякують, шантажують або навіть б'ють.

Передивлялися та обговорювали фільм американського режисера Лі Гірша «Булер».

Понад 13 мільйонів дітей в Америці стануть жертвами булінгу, що робить його найпоширенішою формою насильства, з яким стикаються молоді люди в цій країні. Новий документальний фільм «Кривдник», режисером якого є лауреат нагород фестивалю Санденс та «Еммі» Лі Гірш, показує цю приголомшливу статистику в людському масштабі, пропонуючи інтимний, безстрашний погляд на те, як булінг вплинув на життя п’ятьох дітей та їхніх сімей.

 У фільмі задокументовані реакції вчителів та адміністраторів на агресивну поведінку, які порушують кліше «діти просто поводяться, як діти», і відображений дедалі ширший рух серед батьків і молоді, спрямований на зміну ставлення до булінгу в школах, спільнотах та суспільстві загалом. 

Фільм безперечно справив враження. В декого емоції зашкалювали.

Розпочала розмову Юлія Зацаринна, юристка  Шосткинського місцевого центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги: «Проблема існує. Фільм дуже яскраво показав всі прояви булінгу. Проблему треба вирішувати. Для цього є декілька виходів. Можна звернутися по допомогу до вчителів, батьків, або в спеціальні служби, які займаються цією проблемою. Проблему не можна замовчувати, її обов’язково треба озвучить».

Пані Зоя погодилась, що про цю проблему треба говорити. Обов’язково треба підключати дорослих. І вирішувати проблему зараз, поки ще не пізно. Цим дітям будувати майбутнє і не можна, щоб вони будували його на принципах насильства і агресії.

Пан Віктор висловив занепокоєння, про те, що незважаючи на «недільну школу», в дітях так мало християнської любові, а це основне, чому в цій школі повинні були навчати.

Висновок: булінг – це ганебне явище, якого не повинно бути в цивілізованому суспільстві. І ми повинні зробити все, щоб викоренити його як такий.

 

  

 

 

 

ЗА ДОБУ – ЛИШЕ ТРИ ГОДИНИ БЕЗ ВОГНЮ

Олександр Скорбач повертається на війну… у спогадах. Наче це було вчора: запеклі бої, які тривали сутками, снаряди, які рвалися поруч. Він добре пам'ятає назву кожної позиції, кожну стежину, кожний клаптик української землі, який вдалося втримати … і кожну кулю, яка пролетіла повз. Згадує усіх з ким воював, розповідає, як витягували поранених побратимів і пам’ятає кожного, хто не повернувся. Пригадує подарунки, які привозив мер Шостки Микола Нога. Ці спогади з ним будуть щодня і будь-де… упродовж всього життя.

Усе почалося з Майдану. Згадаймо, у 2013 р. тодішній президент України відмовився підписувати Угоду про асоціацію між Україною та ЄС, що викликало масові протести громадян. Олександр розумів і підтримував прагнення українців стати цивілізованою європейською країною. Акції протесту проти рішення влади пройшли у багатьох українських містах. Олександр розумів: попереду великі зміни. І коли у лютому 2014 р. розпочалась збройна окупація Криму, терпіти вже не міг, відчув, що час для спротиву настав.

У 2014 році багато з тих, хто був поруч не вірили в українську армію. Не вірили і Олександру, що йде не за гроші на фронт. Чекати повістку не став, взяв відпустки на заводі «Імпульс»: щорічну і дві без збереження зарплати. Вступив до «Правого сектору» і вирушив на фронт.

Вересень 2014 року - на війні не лише перемоги. Саме у вересні відбувся один із “забутих” боїв за кілька кілометрів на північний захід від Донецького аеропорту. І саме в цей період Олександр потрапляє в Піски.

Свій перший жорсткий бій Олександр прийняв 6-7 жовтня. У Путіна день народження і Захарченко пообіцяв взяти Піски і Донецький аеропорт. О пів на шосту на позицію вдарила перша міна, командир віддав наказ: «Повечеряли – починаємо». До трьох ночі - страшна картина, жахлива стрільба, ледь-ледь встигали заряджати патрони. Здавалось, від Пісків нічого не залишилось. А потім раптом – тиша… «На сьогодні - відбилися», - сказав командир. Бої на цьому напрямку не стихали до 20 жовтня. «До звуків війни звикаєш, тут все зрозуміло, - каже Олександр. - А від тиші, навпаки, чекаєш підвоху».

Олександр розповідає про БМП – таксі, що розвозило добровольців на позиції. Одна така позиція знаходилася на другій стороні річки і міст був як на долоні: з усіх сторін відкритий простір. Щоразу ризикуючи, треба було швидко прогазувати і проскочити через міст, не потрапивши під обстріли.

До Шостки Олександр повернувся 30 листопада і знайшов у поштовій скриньці боргові рахунки за неоплачені комунальні послуги. От вам і «великі гроші», за якими поїхав доброволець.

У червні 2016 році Олександр підписує контракт із ЗСУ і його направляють в 58-му бригаду в 15-й батальйон. Верхньоторецьке зустріло відносною тишею у повітрі і спокоєм навкруги. Але тільки спочатку, в серпні - вересні – знову жорсткі зіткнення. У цей час якраз дозволили торгівлю з ОРДЛО, залізницею рушили потяги, які не дозволяли перевіряти. Скільки там було людей, що було в вагонах – не відомо.

У січні-лютому 2017-го 72-га бригада ціною значних втрат (повідомляли про 10 загиблих, але їх було значно більше) взяла під контроль позиції бойовиків “Алмаз-1” та “Алмаз-2” в районі промки. 58 бригада готова була допомогти утримали їх. І вже 10 лютого військові отримали наказ: «Готуйте зброю. Летимо на промку». Сигнал «Підйом» отримали в 24:00 від командира роти. 150 бійців у повному озброєнні готувалися до секретної операції (така була інформація). Виїхали до Ніжина, де їх вже очікував літак. Вилетіли в Дніпро. Але коли їхали по Дніпру, супровід з усіх сторін ну дуже вже був помітним. Та ще й інформація у фейсбуці, що ветерани АТО виїхали на допомогу 72-й бригаді, розсекретила всі таємниці.

Слід віддати належне, на промці була чітка організація, бойові накази отримали своєчасно і всі знали свої позиції і своє завдання. Олександр пригадує, що за добу бої припинялися лише на три-чотири години і тільки тому, що у бойовиків була перезмінка. І так до 3 березня. З команди у складі 150- ти чоловік живими залишилося 130-135 бійців. Напередодні виходу з Авдіївки, з подарунками для бійців приїхав мер Шостки Микола Нога.

З промки рота виходила на початку березня, на зміну прийшли івано-франківці. Росіяни повинні були пропустити без перешкод. Але в черговий раз українські воїни переконалися, що вірити ворогу не можна. Частина роти вийшли одразу, інші 90 воїнів - декілька годин лежали в полі, чекаючи поки припиниться вогонь.

6 травня старшого солдата Олександра переводять до 72-ї бригади. Через декілька днів 10 гранатометників потрапляють на шахту Бутовка. Історія з російським танком «Білий орел» просто вражає: «Танк весь час демонстративно їздив перед українськими позиціями. Такий модернізований, сучасний, та ще й з додатково установленими баками. Управляли їм, без сумніву, професіональні танкісти. Але їздили не довго, їх засікли і з трьох сторін просто спалили».

А так про цю подію писали інтернет ресурси: «ЗСУ знищили новий російський танк під Авдіївкою. Танк неодноразово обстрілював позиції українських солдатів, і "Базальт" вивчив його щоденний маршрут. Українські військові за допомогою мінометів та ЗПГ затиснули танк у певному місці, після чого знищили динамічний захист «Білого орла» за допомогою АГС, а потім підпалили встановлені на ньому додаткові баки з пальним». Перейдіть за посиланням, почитайте: https://www.slovoidilo.ua/.../avdiyivkoyu-zsu-znyshhyly... .

Люди на фронті зустрічалися різні, деякі не витримували, тому на передовій завжди бракувало бійців. Ставлення місцевого населення було приблизно 50/ 50. Наприклад, у Верхньоторецьку українську армію підтримували в основному бізнесмени. В Авдіївці було більше прихильників до Росії. Траплялися і провокатори, які спеціально чіпляли військових, щоб вибити гроші.

Війна випробовує людей на людяність, її ніхто не відміняв. «Я людина, і ніщо людське мені не чуже», - згадався афоризм. Як вам? Бійці годували 5 кішок, 1 кота і 15 маленьких кошенят. А собака, яка з ними жила, годувала маленьких лисенят.

У серпні 2018 року Олександр Скорбач демобілізувався і повернувся до Шостки. На свій завод, але працювати два-три дні на тиждень зовсім не для нього.

Добре, що можна вільно переміщатися в європейському просторі, тому поїхав на роботу за кордон. Олександр вірить, Україна стане сучасною європейською демократичною державою: «Шанс є, адже ми не допустили на свою землю росіян».